Роки злетіли, мов шалені коні. Пам’яті Івана Нагірняка

Іван Семенович НАГІРНЯК… Це ім’я, безперечно, відоме кожному новодністровцю, ломачинчанину, широкому колу людей на теренах Сокирянщини, Буковини й далеко за межами малої батьківщини істинного патріота своєї землі, поета, прозаїка, публіциста, драматурга, письменника, Почесного жителя с. Ломачинці та Новодністровська, лауреата престижних літературних премій (ім. М. Чабанівського, ім. С. Воробкевича, ім. Д. Загула), дипломанта ІІ Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродження забороненого жанру» та IX Всесоюзного конкурсу п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова–2009», члена Національних спілок журналістів та письменників України, літописця будівництва Дністровських ГЕС та ГАЕС, автора безлічі статей та багатьох книг і фотонарисів («Новодністровськ засвічує вогні», «Мелодія давньої юності», «Прозріння», «Світло з людських долонь», «Долі врожаями колосяться…», «Стежки крізь серце», «Жіноча доля», «Відлуння незабутніх стріч», «Сповідь», «Озирнися з Гострої Скали», «Окрилені долі», «Енергія», «Таїнство світлого празника», «Перевесло», «Дністровська ГАЕС: погляд крізь літа і долі», «Ранні яблука» та інших). Людина дивовижної енергії та працездатності, чия титанічна робота раз у раз давала творчі плоди, гідні високого пошанування, уваги та захоплення. Здавалося, що ніколи не обміліє джерело натхнення Івана Нагірняка, що попереду – презентації все нових і нових книг, що ми завжди читатимемо вісті з будови Дністровської ГАЕС, в яких він доступно і красиво доноситиме до людей складні технологічні та економічні етапи зведення енергетичного гіганта; що так і зустрічатимемо кремезного вусаня алеями рідного міста, кожного разу пишаючись знайомством зі знаним літератором і журналістом, чиє звертання «Пані…» якось по-особливому робило приємним розмову і налаштовувало на співпрацю.

Однак… минулорічний першовересень, обпікши невгамовним болем втрати найрідніших – дружину, синів та онуків, осиротив й усю новодністровську родину, забравши у Вічність нашого найталановитішого майстра слова.

28 серпня, у світло-скорботну днину Успіня Божої Матері, Новодністровський міський музей зібрав людей, яких доля обдарувала спілкуванням із Іваном Нагірняком. Шанобливо лягали квіти до надзвичайно усміхненого портрета великого земляка (що символічно опирався на глечик, виготовлений сином Леонідом), з друкарської машинки письменника виглядала копія останнього автографу, свіча пам’яті пломеніла спокоєм, а присутні проникливо дивилися відео-звернення Івана Семеновича до дружини Євгенії Семенівни.

По-шевченківськи велично і правдиво прозвучала у виконанні Новодністровського аматорського народного хору «Калина» пісня «Скажи мені, батьку», що народилася з останнього нагірнякового вірша, написаного у лікарняній палаті за кілька годин до смерті, та музики Михайла Мафтуляка, якому автор встиг телефоном його прочитати. «Скажи мені, батьку, чи в діда спитай, Звідкіль ота злоба до нашої волі, Чому Україну любить, то — фашизм, А славить Росію, то — честі акорди…» На жаль, нічого не змінив рік, лише збільшив рахунки забраних життів українських доньок і синів, тому що і досі «На шмаття Вкраїну, мов пси люті, рвуть…». Почули також і улюблену композицію Івана Семеновича «Гуляв я три роки», бо ж, окрім залюбленості у слово, його душа завжди прагла пісні…

Колега по перу, яка неодноразово була редактором і рецензентом книг Івана Нагірняка, Інна Гончар запросила усіх до щирого спілкування, спогадів, зізнань, своєрідних сповідей, бо ж, мабуть, у кожного, хто прийшов, залишились незавершені справи, розмови, плани, сподівання. І досі не стертий номер його телефону у безлічі мобільних…

Анастасія Жалюк, член Спілки журналістів України