1 вересня минають другі роковини відтоді як Новодністровськ втратив Івана Семеновича НАГІРНЯКА – істинного патріота своєї землі, поета, прозаїка, публіциста, драматурга, письменника, Почесного жителя с. Ломачинці та Новодністровська, лауреата престижних літературних премій (ім. М. Чабанівського, ім.   С. Воробкевича, ім. Д. Загула), дипломанта ІІ Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Від­родження забороненого жанру» та IX Всесоюзного конкурсу п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова–2009», члена Національних спілок журналістів та письменників України, літописця будівництва Дністровських ГЕС та ГАЕС, автора безлічі статей та багатьох книг і фотонарисів («Новодністровськ засвічує вогні», «Мелодія давньої юності», «Прозріння», «Світло з людських долонь», «Долі врожаями колосяться…», «Стежки крізь серце», «Жіноча доля», «Відлуння незабутніх стріч», «Сповідь», «Озирнися з Гострої Скали», «Окрилені долі», «Енергія», «Таїнство світлого празника», «Перевесло», «Дністровська ГАЕС: погляд крізь літа і долі», «Ранні яблука» та інших), людину дивовижної енергії та працездатності, чия титаніч­на робота раз у раз давала творчі плоди, гідні високого пошанування, уваги та захоплення.

На сповіді в Івана…

…Перш ніж писати бодай хоч одне слово, довго вдивлялася у його очі – радісний і вражений після презентації двох книг на Дністровській ГАЕС, Іван Семенович втішно довірився фотооб’єктиву у колі новодністровських колег-журналістів… Ця світлина ось уже, рік, як стрічає мене у робочому кабінеті на тій же ГАЕС, неодмінно, хоча б на мить, перехоплюючи батьківським поглядом Нагірняка у нечутному тепер, на жаль, запитанніачи пропозиції цікавого матеріалу (як то бувало колись…): «І що новенького? Не хочете маленьку фітюльочку зі свіжими новинами?»

Тепер переді мною – соковиті персики, хліб, цукерки…, але вже «за поману» його доброї душі, принесені люблячою понад усе його «Женьою». А так би хотілося смакувати це разом на їхньому ломачинецькому обійсті і таки розібратися у хоч і далеких, але родинних струнах між предками мого батька та Євгенії Семенівни. Не довелося.

Тепер уже вдруге на порозі розлучного першовересня втамовую біль і гіркоту втрати, намагаючись відтворити у пам’яті все, що було у ці дні ще «ДО…»: рясно складалися, хоч і в лікарняній палаті, творчі плани, щедрі врожаї ранніх яблук, виплеканих небайдужою і люблячою душею митця, тішили героїв однойменної книжечки і надто швидко ішли до читача – тепер розумію: аби люди встигли відчути тепло його долонь і серця… востаннє. Не довелося.

Тепер слідкую за історією становлення Дністровської ГАЕС, прийнявши творчу естафету у цьому колективі, як не парадоксально, у перші роковини, того ж таки 1 вересня. А за диханням третього гідроагрегату Іван Семенович спостерігає лише поглядом із фотографій та з Небес… Не довелося.

Тепер гортаю численні фотографії з презентацій і його творчих вечорів, котрі випало мені вести, – радо і, водночас, до гіркоти зболено усвідомлюючи, як щедротно творив і мережив Іван Семенович любов’ю чисте полотно своєї долі, щиро втішаючи душевним перевеслом серця кожного, хто мав нагоду опинитися поряд! А стільки ще мало би бути отих презентацій і зустрічей! А книг, нарисів, літописів, п’єс, публікацій!.. Не довелося.

Тепер мовчки ділюся новинами й нечутно питаюся поради – тільки уявляючи добре знайомий голос нашого кремезного сивочолого вусаня, якому так личив його солом’яний капелюх і так по-особливому пасував невеличкий чорний берет та улюблений письменницький портфель… Не довелося.

Тепер укотре прошу прощення за оту пообідню мить, коли багатобарвна першовереснева метушня на нашому святкововелелюдному Бродвеї і буденна заклопотаність два роки тому не дали почути у телефонній розмові чогось важливого… Не довелося.

Тепер розумію, що ВІН був справжнім і винятково, а іноді й суперечливо, правдивим та надзвичайно вірним родині, друзям, людям і, звичайно ж, СЛОВУ… І лише кожен новий ніжний вельон його весни додаватиме літ березню, однак – осиротіло-мовчазному… Не довелося.

Тепер вдивляюся у привабливі своєю красою його улюблені ломачинецькі краєвиди, за якими десь там гордо єднає сьогодення з минулим Гостра Скала, та тільки не можу радіти: зупиняюсь біля останнього його прихистку земного – вітаюся і говорю… поглядом… Не довелося.

Спочивайте із Богом, дорогий наставнику, колего та дорога людино!..

Інна ГОНЧАР